Балада
Володимирові Зленку
Жаль, було не в нашій ері!
Заколисаний рабами в гамаку, мов Зевс, Платон
Плив, здавалось, на трієрі…
Недочитаний папірус шарпав люто аквілон.
Клятий вітер! Опахалом дід-мудрець його турнув,
Але той зваливсь на нього, як ведмідь, Платона боре.
Чорна магія! Папірус взяв, у трубку вія згорнув,
Притулив її до ока. Ген, вулканилося море…
Фантастична Атлантида!
Острів — наче від Кубані і за марево Карпат,
А над ним — пожежі й диму громовержиста хламида
І не ангели кружляють, а якась там шантрапа.
Він про землі неприродні, так би мовити, країну
Чув у жовтому Мемфісі, як жерців вином скропив.
Та й добряче ж похиляли! Після того пантокрину
Слуги Ра були — як флюгер, як в сметані коропи.
Звався острів той — Окрай.
А чому — ніхто не відав. Може, думали, що крайні?
Може, справді уважали, що у них блаженний рай?..
Врешті-решт і їх стоптали варвари неситозграйні.
Між заблук отих знайшлися шарлатанисті пророки.
Батогом зачарували й словесами з мішури
Завели народ в пустелю, де мертвота на всі боки,
Та й полишили, мов дурнів, з гімном:
«Хлопці, не жури!..»
Років сто галерний люд
Босоніж в піску топтався, наче воду товк у ступі.
Чесний — мер, а верховенство брав на себе словоблуд,
Видиравсь на піраміду — Арарат щасливих трупів!
Лицемірство і брехливість, саможерство і зневіра,
Як не дивно, заміняли працелюбство і талан.
Перший-ліпший ледацюга, перекинувшись на звіра,
Проголошував з трибуни: «Хай живе народ-атлант!»
Роздувайтесь, мов кити!
Ми тримаєм землю й небо, загнуздали Час і Простір!
…Пухли з голоду й роздУлись від тієї блекоти,
Мов слонами люди стали, рабовласники і прості…
Словом, вийшла Атлантида!
Затопталися атланти — увігнулася земля:
Тонн по тисячу у кожнім — не якась блоха чи гнида!
Втім, співають: «Катастрофа тільки серце звеселя!»
Хоч і втішно їм напрочуд, як весіллячко, але…
Що ж Платон спостерігає телескопною трубою?
Гопака довкола прірви — бородате і мале.
Той плацдарм, неначе кратер, схожий з чорною дірою…
В міру того, як з небес
Опускалося світило, наче бочка Діогена,
Хмари дужче вирували… Вмить обрушаться, мов перс,
Щоб розплющити атлантів, не лишити навіть гена…
Раптом буря! Гори — в друзки! Люди, звірі і дерева
Закружляли по спіралі, усмокталися в діру…
Тільки Шлях Чумацький глухо мов сплакнув волячим ревом.
Та дзвонили на «Достойно!» десь в Сибіру у бору…
