Рік тридцять третій сунеться:
Спогадів кіноекран…
Славгород. Мертва вулиця.
Душно. Калюжі. Бур’ян.
«Щастя!» — в кремлівськім зведенні.
Мор поголовний — щодень…
Батько мій посередині,
Мов напідпитку, іде.
Щуплий. Скелетом вибрався
З сонечком бозна-куди.
Більшовикам і вихрестам —
Перший прокльон, як завжди.
Партію ототожнював
Тільки з євреями… Ох!
Ясно сьогодні кожному,
Що помиляється й бог…
Півнепритомний дибаю —
Дике рослино-звіря.
Листям живився — липою.
Совісті згасла зоря.
Дехто ще марив: вижити!
Ні, я нічого не хтів!
Стали уже й неживими
Очі, колись золоті…
Батько спинився привидом.
Латку мацнув піджака.
Мов почувався кривдником
Добра ж натура така!
Втішно дістав пампушечку
Із жолудів, як медаль,
Трішки, мабуть, надкушену.
І простягнув, мов не жаль…
Жив, лиш про діток дбаючи
Хресну долаючи путь.
Так подивився сяюче…
Сльози й досі течуть.
Багро мені від спогадів.
Лють пломенить до базік.
Бачить не можу погані.
Банда ж сплодила той рік!
