Любила дощ і підтюпець калюжний,
Любила сад у золоті плодів.
Лиш я тобі був трохи осоружний —
Принаймні так здавалося тоді.
Плекав надію — стріну випадково
На твою милість, усмішку чи сміх,
Сходив стежин багато, а підкови
На щастя наше віднайти не зміг.
Я придивлявсь до коней у роботі,
Підкованих стареньким ковалем,
І хоч були вони у милі, парі й поті, —
Підків не залишали, як на зле!
Охоплений прадавнім тим повір’ям,
У розпачі до іншої пішов.
І — диво! — на її подвір’ї
Підкову заіржавлену знайшов.
Ще вірив: не моя це доля.
І на далеких коней поглядав,
Ходив до саду, лісу й поля —
Десь є підкова чиста, як слюда.
Отак я жив: в громах і блискавицях,
Що їх метали люди й небеса.
І тут з’явилась ти — немов жар-птиця,
Веселка, в озеро опущена уся.
О леле! Жити як з синицею у жмені?..
А ти прийшла до свого журавля —
Пальнула в серце, наче по мішені, —
Аж вибилася із-під ніг земля.
На місці тім лежить в траві підкова
(А чи трава в підкові — все одно…) .
Бо ти прийшла і вмерла від любові,
Лишивши в моїм серці знамено.
Любила дощ і підтюпець калюжний,
Любила сад у золоті плодів.
І я тобі був любий — не байдужий,
Але не знав про це ні крапельки тоді…
