На камені ноги не мию — стираю,
Дорога тверда, мов коліно Яги.
І серце в мандрівці зітреться докраю,
Залишаться спомин і час дорогий.
Згадаю село, і Марсель, і Варшаву,
Париж, Амстердам, Сахалін і Кавказ…
Я там не шукав собі слави-забави.
Як чув, що про мене казали не раз.
Та спогад мій теплий, душа не сердита,
Палким чорнобривцем цвіте до людей,
Та тільки не прагне їм низько годити —
Жаріє, сміється і рветься з грудей.
Було їй і зимно та ще й клято-люто,
Тернисто-колючо, огидно… І прес…
Усе ж ані в клітку її не закуто,
Ні вбито морозом… В ній Предок воскрес!
Ступаю твердим, ще не битим, кремнистим,
Ідеш до вершини — то шлях твій гірський.
І в’яжуться ночі та дні у намисто
На ниточці часу у вузол морський.
