І я згадав своє село.
І.Франко.
І знов село — душа моя, розрада,
Пракорінь мій, колиска, джерело,
Журлива пісня і колюча правда,
Мій хліб і сіль, добро моє і зло.
В тобі, село, поєднане все суще —
Лише б зумів збагнути хоч на мить,
Ввійти у тебе — таємничу пущу,
І винести на крилах спрагу жить.
Село моє, обшарпане вітрами,
З усіх боків розп’яте на хресті,
Ти всім прощаєш, наче дітям мама,
Хоча вони далеко не святі.
Ти пригортаєш з Криму і з Сибіру,
З Камчатки, Грузії, Прибалтики й Карпат
Дітей своїх… Та хто з них знає міру,
Вивозячи любов із рідних хат?
Тебе розсмикують по слову, по жарині,
Аби в далеких мандрах розтрясти,
А ти пісні ховаєш в домовині
Й танцюєш брейк. І пусткою хати…
А я, село моє, везу усе до тебе:
Любов і жар, і пісню, що зберіг,
Бо ти дало мені таку потребу:
Вертатися з усіх твоїх доріг.
Не соромно упасти вдома ниць
Перед святою хлібною землею:
Я воду пив із багатьох криниць,
Любов черпав із неї однієї!
