Мовчання грізне Карадагу,
Глухе стогнання поміж скель
У серці викличуть відвагу
Лишити сонний Коктебель
І йти у гори — вище й вище,
Застиглу пащу де вулкан
Тримає у німотній тиші,
Мов чисте небо — ураган;
Щоб море пінилось у прірві,
Вітрильник цяткою здававсь…
В свою стежину щоб повірив
І до вершин крилато рвавсь!
- Наступний вірш → Микола Дмитренко – Полоще білі зуби
- Попередній вірш → Микола Дмитренко – Небо Голландії сіре-сіре
(Оцінок ще немає)