Поміж людей стрічаю пісню й тугу,
Любов і гнів, трояндову цноту.
Багато незнайомих, мовби другу,
Несуть свою довіру золоту.
Та є такі, які сміються в вічі,
Чекають на безсилля між рядків:
Мовляв, тепер ніщо, ніщо не вічне,
Що ж варті ці пелюстки голих слів?
Та знаю хоч плітки вже і прокльони, —
Не має серце втоми від краси,
В душі живуть спокійне й невгамовне —
То предків і нащадків голоси!
