Пробач мені, що я такий, як всі:
Скупий на ніжність і ласкаве слово,
Турбот і мук твоїх малий носій,
Хоч більше сили трачу на відмову.
Пробач за непокірливість і сум,
Наївну безпорадність — мов дитячу:
Тебе уявно на руках несу,
Цілую, пригортаю, радо плачу…
У світі марень, привидів живу —
Кохаю образ твій пресвітлочистий.
Та тільки чом коханою не зву,
Слів, наймиліших серцю, не навчився?
Пробач мені, що я такий, як всі:
Твої таїнства розгадать не можу,
Не бачу простоти в твоїй красі,
Краси у простоті — і не тривожусь.
Шукаю лиш себе, до себе йду
(Невже колись я вийшов без повернень?..)
Можливо, я чекаю на біду —
Жорстоку, по-оттелівському, ревність?..
Пробач мені, що я такий, як всі:
В тобі себе, нещасного, шукаю,
Живу, немовби поміж тих іксів,
Яких ніяк, ніяк не розгадаю.
Віддавна в гаї заблукав я (як і всі?),
Ти ж невидимка тиха й терпелива —
Промінчиком виблискуєш в росі:
“Побач мене і випий… На щаслив’я!”
Пробач мені, що я такий, як всі.
Можливо, навіть і у цьому слові…
Не пробачай, що я такий, як всі.
В єдиному, найбільшому — любові!
