І знов, і знов весна… і знов вечірні квіти
В півночі з зорями тихенько гомонять,
І знову явори в долині шелестять,
Росою першою повиті.
І голос літ моїх я чую над собою,
І в гай, мій рідний гай, я сам собі іду,
І там між сонних квіт, над сонною водою,
І слухаю, і жду.
Я знаю, дні мої пролинуть надо мною,
Пролинуть окликом вечірньої луни,
А я все буду ждать і сумною порою
Минулий кликать час колишньої весни.
І буду часто я над сонною водою
Зорі вечірньої з-над гаю виглядать,
І сном своїм німим не кину щастя ждать,
Аж поки не зіллюсь з їх ласкою земною.
