Всяк час стоїть передо мною:
Іде тихенькою ходою,
Високе чоло, постать горда,
Сопiлка, том чийсь – mecum porto.
В його руцi дорожнiй кий –
Свiдок єдиний дум i мрiй,
І пiсня рiдная в устах,
І пил сандалiй – вiчний шлях.
Ще за мої юнацькi днi,
Як став вiн перше при менi,
Чийсь голос тихий, голос ясний
Сказав про образ той прекрасний:
«То привид, що зникає враз,
Як тiльки зiрне будня час.
Один iз тих, хто на хвилину
До нас спускається в долину,
Щоб нам явити серця мир
І вiчну радiсть дальнiх гiр…
То смертний ворог суєти,
Життям чиїм так мариш ти:
Не пiзнаєш Сковороди?»
- Наступний вірш → Іван Франко – Ходить вітер по житі
- Попередній вірш → Микола Філянський – Над нивою
(Оцінок ще немає)