Микола Філянський – Над нивою: Вірш

Все мариться менi, що знов я припадаю
До неньки рiдної, до матерi-землi,
Що зерно чистеє по нивi розкидаю
І дня осiннього пильную, наджидаю,
І колос золотий вклоняється менi…
Що там, за нивою, садок мiй зеленiє,
На прорiзi небес тремтить умитий лист,
Смiється осокiр, i жержель червонiє,
І явiр ласковий гойдає пишний хист.
І кожну гiлоньку у тiм саду я знаю,
І кожну квiтоньку, що зiйде по веснi,
Я пiзно вечором i ранком поливаю
І на день скiлько раз прийду i привiтаю,
І тiшать погляд мiй квiтки мої ряснi.
І мариться менi, що там, де обрiй сходить
І землю кутає таємна пелена,
Там стiни бiлiї рука чиясь виводить
І злотом кованим верхiвлю брами зводить,
І в сяйвах сонячних горить-пала вона.
І радiсть чистая лунає надо мною:
Виноситься з землi хвали i пiснi храм,
Виноситься з землi натхненною рукою
Незнаємих висот, незнаємим богам…
І втихне сонця свiт. І сяйва дiамантiв
Закриють дня красу. І ключ я свiй вiзьму,
І розгорну я лiт колишнiх фолiанти,
І серцем весь ввiйду в таємну їх пiтьму…
І генiй давнiх лiт в душi моїй витає,
Не чуть нi галасу земного, нi юрби,
Горить моє чоло, i серце замирає,
І уст його вогонь я чую на собi…
І встану до зорi – туман на нивi в’ється,
І в сяйвах сонячних десь голос чую я…
То пiсня лон земних хвалою в небi ллється,
То жертви чистої над полем дим несеться,
То нива ним за зорь укуталась моя…