Не жаль менi могил, що по степу синiють
І день i нiч самi, сумуючи, стоять,
Не жаль менi ланiв, що в житi зеленiють,
В пiвночi з зорями тихенько гомонять.
Не жаль менi руїн розвiяних, розмитих,
Без слiз покинутих на глум своїм синам,
Катраном, тирсою, бiр-зiллям оповитих
На тугу тяжкую орлам.
Їх сумно-гордий сон вечiрняя вiтає
І дiамантами щоночi обсипає,
Щоночi криє їх вечiрньою росою,
Омани шепче їм минулою красою.
А жаль менi тих слiз, що марне пролилися
І стали пiснею безсмертної краси,
Та розкошi вiнкiв, що в сумний час вилися,
Вились i в’янули без сонця, без роси…
