* Покаянія отверзи – Покаяння відкрий (старосл.)
I
Сумний, поважний дзвін
І свічі восковії,
На шатах золотих – таємно-тихий світ;
Поклони до землі
І словеса святії,
Кадила сизий дим і чорний оксамит.
О як ви занеслись,
Далеко десь зостались!
Як сумно догоря над серцем ваш привіт!
І хоч холодний ум
Забув ваш заповіт –
Ще серце з вами не прощалось.
II
«Отверзи двері покаянні!
Заутра дух мій лине в храм небес…
Мій храм земний –
в гріхах і в сквернах весь;
Очисть, о щедрий мій, душі моєї рани –
Отверзи двері покаянні!»
І злії помисли, і тяжкії діяння
Одні в душі моїй, лютуючи, стоять;
Підходе судний день
і близько час останній,
І, весь ридаючи, молю я, окаянний:
«Отверзи двері покаянні!»
III
Я не молюсь давно…
Кому молитись буду?
Відкіль, з яких висот богів собі зніму?
Мій бог – краса землі,
Його не знають люди…
Богам небес німих – відкіль я слів візьму?
ІV
«Як Каїн совісті – без жалю, без зітхання
Я тіло язвами покрив,
І боготканнеє убрання
Як ризами – студом кровавим оповив…
Від прірви мук моїх, з гріховної темниці,
О милосердний наш –
молю Тебе – візьми!
Як миро чистеє прияв ти від блудниці –
О щедрий творче наш,
сльозу мою прийми!»
Студ – сором
V
Коли б я певен був,
що погляд мій ти знаєш,
Яких би я словес в душі своїй набрав!
Коли б я, боже, знав,
що жертву ти приймаєш, –
Який би я олтар в душі своїй скував!
VІ
«На древі хресному крізь муки, крізь німії
Єдиним поглядом світ сонця ти вгасив,
І землю рушив ти, і гори роз’єднив —
О глянь же, творче мій, на муки неземнії!
Неправди тернієм своє обвив я тіло
І серце кригою гріховною скував;
Вінок терновий сам ти, господи, прияв;
О Спасе наш – спаси,
о боже наш – помилуй!»
VІІ
Тремтять живі огні,
Живуть німії стіни,
І зве до себе тінь розп’ятого за нас…
Дзвенить срібло кадил,
І хиляться коліна…
Таємна мить душі, таємний серця час.
VІІІ
«Кого покличу я на тяжкеє ридання,
Кому, кому слізьми безодню мук зіллю!
Тобі єдиному — всі сльози і зітхання,
Тебе єдиного в останній час молю…
Ти бренієм своїм з землі мене підняв,
Ти серця і душі вложив живії сили,
І час суда твого небесного настав:
З огня геєнського візьми мене, помилуй!»
ІХ
І в’ється фіміам,
І шату золотую
Вінком живим він сягне всю обнять.
І я стою, ловлю
Красу її земную,
Не знаючи, кому хвалу свою послать…
І тільки знаю я,
Що, як би я не славив
Красу землі й небес, я слізьми не заллюсь!
Я до молитви не вернусь…
Як на шляху в Дамаск
святий апостол Павел –
Я не проснусь.
X
Сумний, поважний дзвін
І свічі восковії,
На шатах золотих – таємно-тихий світ;
Поклони до землі
І словеса святії,
Кадила сизий дим і чорний оксамит.
