Микола Коломієць – Останній караван: Вірш

Нічого у житті так просто не минає
І не усе бере з собою час,
Бо в пам’яті моїй “вертушка” зависає,
А то пісок здіймає вверх фугас.
А ще, чому я навіть толком сам не знаю,
“Старлея” з того світу все зову.
І викликаю, викликаю, викликаю
По рації розбитій ЦеБеУ.
Здавалось би пора уже про все забути,
Та пам’ять причепилась, мов реп’ях,
І я щодня благаю, аби дав спокути,
Аби спокути дав мені Аллах.
Бо сниться і тепер ще часом серед ночі
В диму та у вогні далекий Сурхаган.
Та світить фарами і досі прямо в очі
Останній мій, останній караван.