Из народного предания
Не осіння буря оpe
Ковбанями синє море;
Трьох народов страшна сила
В Крим по морю навалила.
Ідуть чутки лиховісні;
Ліс гармат, ручниць подвижний
Руське царство висилає,
Полк за полком поспішає
З дону, з Волги, з Московщини,
Із Уралу, з України…
І на бенкет той кровавий
Поспіша Івась чорнявий.
Ой і де він опиниться,
Ой і що з їм зострінеться?
Альма з славним Інкерманом,
Севастополь з твердим станом…
Дома ж любка, дома краля,
Зарученая Наталя.
Чиста дівочая душа;
Вона впова на небеса,
Її молитва щира:
У їй дитяча віра.
Твердить Наталя: «Благ Госпидь,
Хранить убогих і сиріт:
Повернеться миленький,
Живий і здоровенький».
Промчався рік. Од молодця
Нема листочка, і дівча
Од горя з личка спало:
– Пропало, все пропало! –
Не чув молитв дівочих Біг.
Чорнявий, певне, десь поліг
У полі коло моря.
Наталі тяжке горе!
Втіка людей, всякчас сама;
Нема розваги їй, нема,
Нема і не настане…
Серденько марно зв’яне.
Противний став їй білий світ
І рідної сім’ї привіт.
Все плаче та ридає,
На Бога нарікає!
Дурно матінка Наталю
Розважала, вговоряла:
– Донько моя! Схаменися!
Богу, донько, покорися!
Терпи, серце, тую долю,
Яку дасть небесна воля;
Бо хто терпить – буде в раю,
А упартих Бог карає!
– Хай карає як він знає.
Гірше вже не покарає.
Мені в раю вічна мука
І з милесеньким розлука.
Мені рай – з миленьким жити,
Хоч би й муки з ним ділити!
– Донько, донько, схаменися!
Богу щиро помолися!
– Що молитва! Мамо, мамо!
Бог сміється над сльозами! –
Так безумная Наталя
Дурне слово промовляла!
Уже вечірньої зорі
Погасло світло, з-за гори
Встав місяць повновидий:
Всім час прийшов спочити!
Не спить Наталочка одна,
Сидить небога у вікна.
Крізь гілля місяць світе.
Ось по шляху щось їде!
Земля гудить і стугонить;
Вітрець по листях шелестить;
Хтось їде-поспішає,
До двора привертає.
Наталя слуха – клямка брязь!
Ввійшло в світлицю… Хто ж? Івась!
Од радості Наталя
Аж трохи не упала!
– Немає часу – не питай!..
На шлюб зо мною поспішай,
Не буде нам розлуки! –
Виходять – дав їй руку,
Рука холодна та важка.
Там кінь стоїть у рундука:
Чорніший він од ночі,
Огнем палають очі!
Милий милу обіймає,
На сіделечко сажає.
Кінь із місця, кінь з воріт,
Кінь стрибає, кінь летить…
Зверху чорний ворон в’ється,
Вихром кінь баский несеться,
Скоком скік через балки,
Через ріки й байраки.
Копитами туп, туп, туп!
Ворон кряче: «Труп, труп, труп!»
Милий пісеньку співає,
Наталочку розважає.
– Місяць світить ясно, ясно,
Мертвий їде страшно, страшно,
Чи не боїшся ти, дівочко,
Наталочко, коханочко?
– Чого ж мені боятися,
Що я їду вінчатися?
– Вінчатись справді їдем ми,
Там різних матерей сини,
Зійшлись весільні гості –
Постукують їх кості!
Яких не буде в нас бояр…
Москалик, грек, араб, болгар,
Француз, і англичанин,
І турчин, і татарин!
Гей, коню, гей, не одставай!
Гей, коню-коню! поспівай!
Вже північ настигає –
Ось півень заспіває…
Ще триста верст… – І кінь летить…
– Швидчіш, бистріш… – Земля дрижить,
Ізбоку ліс меріє;
Ось у лісу щось виє…
– Хто виє там? Я знаю вас!
Не кваптесь – ні! Не в добрий час!
Не буде вам похмілля
Із нашого весілля.
Других, голінних, позову,
Дідів чубатих назову,
А ви собі лежіте
Та солонці глижіте!
– Місяць світе ясно, ясно,
Мертвий іде страшно, страшно!
Чи не боїшся ти, дівочко,
Наталочко, коханочко?
– Чого ж мені боятися,
Що я їду вінчатися? –
Зверху чорний ворон в’ється,
Вихром кінь баский несеться,
Копитами топ! топ! топ!
Ворон кряче: «Гроб! гроб! гроб!»
Там управо залеліло –
То дніпровські ясні хвилі,
Там Хортиця – місце гоже,
Місце славне, Запороже!
Там козацькі душі в’ються…
І в проміннях місяченька
Кохаються козаченьки!
– Чуйте, чуйте! Кряче крук!
Поздравляйте! Іде внук!
Здоров, внуче, в ріднім полі,
Ти поліг в Севастополі:
Слава тобі! Слава всім,
Слава внукам од дідів!
– Степовики і лугарі,
Січовики богатирі,
Привіт вам, честь і слава,
Дідам од внуків слава!
Летіть, летіть за мною вслід,
Весільний буде вам обід;
До внука веселиться,
Бо їде внук жениться!
Гай, гай, чи все ж ви ще такі,
Які були – степовики?
Он, справді, і могила
Вас ще не випрямила!
Чи ще лякаєтесь жінок?
Не всяка жінка – сірий вовк.
Ну ж, ну ж, швидчіш за мною
Поштивою гурбою!
Гей, коню, швидше – гоп, гоп, гоп!
А от і славний Перекоп!
Синіє Чорне море:
От скоро, серце, скоро!
От Альма кров’ю підлилась,
А там в руїнах простяглась
Кривавая водополь –
То славний Севастополь!
Ой став місяць примеркати,
Став кінь чорний приставати.
– Не бійсь, не бійсь, Наталочко,
Дівчинонько, коханочко!
Чого тобі боятися,
Що ти їдеш вінчатися?
Ти моя тепер довіку! –
Крикнув півень: «Кукуріку!»
Гульк! ізникло все… І стало
Як нічого не бувало!
Перед нею у могилі
Лежить милий почорнілий,
Коло його трупи й кості –
То його весільні гості:
На Наталі позирають,
До Наталі промовляють:
– А що, а що, Наталочко!
– А що, а що, коханочко?
Чого тобі боятися?
Приїхала вінчатися!
