Світло гасне; галас пісень
На судах затих;
Місяць блідий сумно плине
По водах морських.
Странній з городу виходить
Поночі один;
Між могилами, понурий,
В полі ходить він.
Порозорені, розриті
Царські тереми –
Тисячлітнії останки
Від старовини!
Поміж ними є старіший,
Вищий всіх курган:
Його голову пробиту
Покрива туман.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Через мосур, через камні
Странній в склеп ввійшов.
Ізлякавшись, вилітає
Круглоокий птах…
Як там жутко! Як там вогко
По сідих стінах!
Странній сів, – от повіває
В склеп тихий вітрець;
Странній очі піднімає:
Перед ним мертвець!
Тінь висока, вітряная,
Видно скрізь її;
Очі світяться, як трухле
Древо восени.
Странній
Хто се?
Мара
Той,
Хто має волю, та не має сили
Тебе зогнати відсіль, нав’язливий!
Господар я!
Странній
Мертвець!
Мара
Чи мало ще над нами наругання,
Що ви розбили нас, як харцизяки,
Святеє наше покаляли, нашу
Худобу розікрали? Наші склепи
Не тисячу годів в землі ховались, –
Ви їх порозривали, нас самих
Повитягали з них. Мов тісно стало
Вам на землі й на морі? Мов малая
Країна ваша, що і мертвецям
Прийшлося покидать свої могили?
Чи золота у горах недостача,
Що ви в трунах шукаєте його?
Чи мало ще й сього? Ви обібрали,
Розбили нас, – ви хочете ще й хати
Зайняти наші, ночувати в них!
Странній
О бідна тінь! Я об тобі жалкую:
Я зла тобі не заподіяв, ні!
Мені огидло меж людьми живими:
Прости мене, коли прийшов шукати
У вас покою.
Мара
Га-га-га! Покою!
У нас прийшов шукать того покою,
Якого нас позбавили!
Дві тисячі годів ми тут лежали
Покійно, тихо, не видавши світу:
О, як то хороше в землі! По наших
Могилах виступали й погибали
Народи; ми не бачили й не чули,
Бо віджили свій вік. Ніхто не смів
Потурбувати нас; ніхто не знав,
Що тут таке заховано в могилах.
Я сам був цар над берегом і морем:
Покірний мій народ мене любив,
І поховав як слід, і пожурився.
Дивись! мій царський неприступний склеп
Порушили, відбили, наче насміх
Усякому заглядувать туди;
Труну мою украли; попіл мій
Розвіяли; вінець мій золотий
Показують на диво; з тих амфор,
Куди стікали сльози моїх рідних,
Повимивали дорогії п’ятна!
Ой! ой! ой! ой!
Странній
О, як мене твій крик бере за серце!
Мара
Що я зробив їм? Чим надосадив?
Вони мене не знали, – я не знав їх!
Тепер, бідазі, присудила доля
Такую муку… в десять раз страшнішу,
Ніж грішникам у Тартарі…
Там, на чорному березі щироблакитного моря,
Цілий день, невидимий смертельним очам, із нудьгою,
Сумно, як баба морськая, сиджу я на ясному сонці,
Терплячи світ, осоружніший гірше для мертвого ока,
Ніж для грудей живих спертий дух у могилі.
Ніччю ж, як винирне з хвиль срібронога дівчина Селена.
Я устаю і вештаюсь скрізь по розритих могилах;
Часом зустріну знакомую тінь: ворога або друга,
Дружка до дружки застогнем та й різно собі почвалаєм.
Часом заходжу і в город лякати маленькії діти;
Часом край суден завию, і з ляку гребець стрепенеться!
Коли ж на сході задніє, покине вродлива Аврора
Постіль, з туману пошиту, тоді я вертаюсь до моря.
Знову сідаю на берег терпіти усе тую муку.
Так ні удень ні уніч немає мені відпочинку,
Так і удень і уніч я все нию і гірко страждаю.
Странній
Нещасна тінь! Гіркую п’єш ти, бідна!
Шкода ж хотіння нашого все знати?
Але не позирай на мене грізно;
Хай небо свідком буде: є у мене
За тебе сльози. Мої руки чисті
Од вашої худоби. Я здалека,
Я не копався у могилах ваших. Я
Жалкую об тобі, нещасний царю.
Мара
У сто разів щасливіший од мене
Послідній із моїх підданих. Злодій
Не прийде витягать його з сирої.
У сто разів щасливіший би був я,
Коли б як простого, без жодній честі,
Мене сховали в полі і могилу
Мою зрівняли плугом: не блукав би
Я по сьому помор’ю, – я, що був
Законний цар над сим помор’ям!
Странній
Чим, бідна тінь, тебе спокоїть можна?
Мара
Нічим, нічим. І хоч би мав ти волю
Внести уп’ять мою труну в могилу,
Вернуть мені розікранеє злото
І знов відправить тризну, знов оплакать
Мою кончину, – і тоді, як перше,
Я не вспокоюся! Що раз зробилось,
Тому незробленим не можна бути!
Гріхи мої супроти мене встали;
Поки я спав захований – вони,
Давнішні, вже були загрузли в пеклі;
А як мене збудили – повставали,
Напались на мене, гризуть, їдять…
Й не відчепляться: світ став інакий!
Коли погасне сонце, висхне море,
Згорить земля і стане углем, – і тоді
Я не вспокоюсь: на її останках
Блукатиму по холоду, в темноті,
На вічні віки, в муці, без надії,
На ганьбу чоловічому хотінню.
Вічний закон чоловікові доля дає справедлива:
Вічний закон занехавши, лихо зробив чоловік!
Горе тому, чиї кості з землі чоловік вибирає;
Гірко й тому, хто за золото мертвих покою збавля.
Щасливо, чоловіче, хай тобі
Того не буде після смерті, що мені!
Ой, горе, горе!..
І послідній галас тіні
У степу затих;
Місяць блідий сумно плине
По водах морських.
