Микола Костомаров – Щира правда: Вірш

– Братоньку, що і святіше й дорожче тобі на сім світі?
– Щирая правда, коханий; ніколи її не зневажу.
– А як мені, так святіш королеві щирая вірность.
– Що ж, хоча правда, хоч вірність – все рівно, і те, і другеє! –
Так між собою Харкевич із Вронським балакали нишком.
Вронський той був каштелян, а Харкевич хорунжий; злюбились
Хлопці собі на сій мові. Харкевич сказав: «Щира правда». –
Вронський же: «Вірность», – і думали: «Правда і вірность – все рівно!»
Слушна война запалала тоді на Вкраїні:
Хмельницький з Потоцьким,
Воля з налигою кріпко зчепились, і там, під Корсунем,
Ляхи розбиті втікали, а інші похляли голодні,
Гинули в топкім багні, бо туляче життя волочили
Між татарвою в неволі: таківська була їм заплата
За те, що шкури лупили з людей та пекли на залізі.
Коло Чернігова бився Радан-есаул з ворогами.
Повипихав поляків з городів українських до злидня,
А бузувірів-жидів перерізав і рушив козацькеє військо
В Новгород-Сіверський. Там каштеляном був Вронський, в повіті ж
Був там хорунжим Харкевич, його неізмінний друзяка.
Сила козацькая вже розтяглась по широкому полю,
Міцно та бойко охопила кріпость, і город, і замок.
Довго вовтузились хлопці, але… не домислили, як би
Кріпость узяти, бо Вронський її боронив як потребно:
В мури втеребив гармати, по згору – страшенні колоди.
День і ніч козаки на облозі, турбуються, знай, коло валу.
А як гармати тарахнуть, бо зверху колода горгусне,
Глянь, і скотилася сотня униз головами додолу.
Кинуть хотіли войну, та вже й сам есаул занудився;
Бачив, що вже й козаки ледащіють, мало й зосталось.
Тут їм якраз посилає Господь несподівану поміч:
Добрий Харкевич, що щирою правдою дуже кохався,
Нишком прийшов до Радана з ватагою хлопців на раду.
– Біг помагай тобі, – каже, – послухай мене лиш, добродій:
З річки у город іде під землею прорита канава,
Я усе знаю, не бійся, Радане, я ваш, українці!
– Дякую! – мовив Радан. Як порадили, так і зробили.
Ніччю давай накидати на город – розбурхали ляхів.
Вронський всю силу злучив і риштує на наступ козацький.
Б’ються, січуться, стріляють, – не ладиться бідним козакам.
Ляхи регочуться: лихо своїм ворогам вони бачать.
Вронський усіх звоювать намагався, аж от тобі диво!
В замці козаки, січуть і плюндрують, не-дай-світа валка;
Страшні ракети пустили по вітру, ляхам подіяли жаху.
Вронський не змислить, що треба робити: у замок полине –
Ворог ворота трощить! На башти – всередині лихо!
От коли круто прийшлося; пропали, немає визволу!
Вийшов наш Вронський на башту та й просить:
«Змилуйтеся, братці,
Будьте ласкаві нам, бідним, душі пустіть на покуту!
От вам і замок, і скарби, й гармати, і страви – все ваше!»
Чує Радан і зласкавився, він-то жалкий був, сердяга,
Гукнув по строях – і більше козацькі шаблюки не сяють.
От і рушниці унишкли, от зарипіли ворота.
Вронський виходить з ключима; край церкви соборної стрінув
Він есаула, а з ним і Харкевич, колишній друзяка!
Тільки побачив, як крикне: «Ізгинь ти, проклятий яриза!»
Свиснула куля – і бідний Харкевич шелехнув об землю!
Наче скажені рвонулись козаки, шаблюки брязкочуть,
Тут положили і Вронського – оба вони щось казали.
Вронський стогнав: «Загубили мене та за щирую вірность».
Вимовив тихо Харкевич: «Забит я за щирую правду!»