Портрет жіночий на стіні,
У грубі жевріють вуглинки,
І тихо-тихо, як у сні,
Пливуть за вікнами сніжинки.
Пливуть за ними дні й літа,
Уже і біль почав минати,
Та не минає самота
І відчуття гіркої втрати.
Бо ніби й хата — як була,
І ті ж у вікнах виднокола,
Але дружина відійшла,
Відкіль не вернеться ніколи.
І стали стіни мов чужі,
Заледве справили поминки…
Неначе тіло без душі,
Оселя, де немає жінки.
