1
Привіт, мій околишній боре,
Привіт, озер пахучі води,
Знов виходить Ліда Горе
На скрипучі древні сходи.
Перед нею три берези,
І затьмарене сузір’я,
І ще дідом огороджене
Тихе, лагідне подвір’я,
Так, що й буря не загляне,
Так, що й вітер обмине.
Прохолода тиха, тьмяна
Обіймає знов мене.
Пам’ятаєш, Ліда Горе,
Загорялася осика,
Я приніс путівку — в море
З цеху крейсер мене кликав.
Ліда Горе, Ліда Горе,
Хмаркою пройшла за обрій,
Смілих, дужих любить море,
Хвилі коряться хоробрим.
Там навчився в непогоду
Йти у буряні путі.
Зрозумів я мужню вроду
В тисячах своїх братів.
Йди ж до нас!
Бурхливе море,
Чуєш, пісню награє?
Ліда Горе, Ліда Горе,
Ліда, горенько моє…
2
Пізнаю себе у бурі,
Пізнаю себе в затишші…
Повінь йшла.
Збігали з мурів
Піною дніпровські вишні.
Я ламав горожі. Зводив
Гордий город на Дніпрі,
Брав в бетон могучі води,
Загорявсь раніш зорі.
Піднімав будови й звідти
Бачив землю всю навкруг,
Подружив з буремним вітром,
Вітром весен, вітром хуг.
А надвечір йшов до тебе
В дальній закут передмістя.
Над твоїм подвір’ям небо
Шаруділо зсохлим листям.
І тополі, мов сторожа,
Стерегли подвір’я тлінь.
Ти живеш, мов перехожа,
На гарячій цій землі.
Я гукав не раз, не двічі:
Кинь цей затишок акацій,
Подивися бурі в вічі,
Бурі слави, бурі праці.
Зрозумій же пісню краю
І скажи скоріш — піду!
Садівник-бо щастя має
Більш за гостя у саду.
