Віталію Розстальному, після перегляду вистави «Коли мертві оживають» І. Рачади
Тепер ти бачиш: мертві – це живі,
Жива душа. Бо ж так: душа одвічна,
І та любов, розділена на дві,
І та межа, що наче меч – двосічна.
В душі – незрадна правда, і права
Бороти гріх, і віра в дивні майва,
І те, що ніби вмерло – ожива
В новій душі, що знову прагне сяйва.
І ні, нема між нами перепон,
То лиш віків непрожитих огроми,
І не затих твій славний баритон –
Він знов гримить, немов травневі громи.
Тож вірю я, що все це донесу
Новій душі, яку не скула крига:
Нехай вона спиває, як росу,
Святу любов, що нас на подвиг двига.
І там, де ти – тож там святі горби.
Нема кінця – довкіл лишень початки.
Ти йдеш у безмір – о, не розгуби
Даровані тобі незримі статки.
А що зросло росою на траві –
То ролі ті, огранені у Слові.
І не дивуйся: мертві – то живі,
Одвічні душі – у своїй любові!..
