О так, ти там, в негаснучій блакиті,
Під сяючим архангельським крилом:
Ти разом з Ним – о так, бувають миті,
Коли ви обіч, за одним столом.
Під вітами розвесненого саду,
Під щемний клич небесної сурми, –
Він запитає про твою досаду,
Про те, що тяжко ниє під грудьми.
І ти прокажеш:
– Я й на небі грішна,
Я грішна сином – мати і вдова:
Мій син – поет, о так, він пише вірші,
В яких Тебе до суду позива.
За той дитинний ґвалт Голодомору,
За табори, неправду, за війну,
За недорід у велич медобору,
За те, чого я вічно не збагну…
У затінку небесної калини,
Що над усе розкішна і густа, –
Бог хмаривсяся, Бог годився, що винен,
Що аж Йому заціпило уста.
А день яснів, і прагло правди слово,
І віра трепетала, як свіча.
І Бог промовив:
– Помолімось, вдово!..
І матері схилився до плеча…
