Творцям кінопоеми “Захар Беркут”
Ми всі впадем на полі брані,
Ні, ми не в пелюшках помрем.
Тебе ж сьогодні на аркані
В татарський поженуть гарем.
Роздерта вишита сорочка,
Ось білі перса, ось плече…
Та режисер промовив: – Точка,
Із-за ріки туман тече…
Цю сцену перезнімем зранку,
Сьогодні пізно все одно… –
І ми ведем в колибу бранку:
Там буде бринза і вино.
Там разом козаки й татари,
Там давня туга ожива.
Вже пізно – та дзвенять гітари:
То болем повняться слова.
І ти – киптар поверх сорочки –
Сидиш на білім ліжнику.
О, ця дарована відстрочка
На молодім твоїм віку!
Назавтра будуть гнати бранку
По чорній степовій журбі…
Та є ще ціла ніч – до ранку,
Вона уся, уся – тобі!
Схоти, звели – але сьогодні! –
І ми впадем тобі до ніг,
Ми ті, хто з давнини самотні,
Хто ніжність у душі зберіг.
Так, ми глумилися з любові,
Бо ж серце повне болем вщерть.
Але сьогодні ми готові
На бій, на подвиги, на смерть!
Лиш ти не вибирай нікого,
Усіх щасливими зроби!..
Пагіння хмелю молодого,
Як пісня, плине за горби.
А сонце вогняні торочки
Тобі на білу плахту тче.
Ти спиш: з роздертої сорочки
Зоріє білістю плече.
