Це хто так прагне безконтрольних звершень,
Це в кого наїжачилась душа?
Люблю я брата меншого – він менший,
Він щедрий і безгрішний, як пташа.
О, він росте – з косою і до плуга,
Він тішиться, він в праці ожива:
Як це відрадно – жити, мати друга
І віншувати збратані слова.
Він чув про смерть? І я не знаю, пробі:
Ми ростимо між божих ласк і прав,
І цей весь світ – у золотій оздобі,
В цім світі ще ніхто не помирав.
Так, ми брати, в нас грає дужа сила,
Хай геть відійде ненависть сліпа,
Це що там, що там брат підняв на вила?
Я тішусь – то пшеничного снопа!
То він, мій брат: живем – бо нині свято.
Це хто ж бо, хто підбурює мене?
Це хто мені шепоче: – Вас багато,
Вас забагато – щастя ж лиш одне!..
Так, цей наш світ – це серп, і ціп, і рало,
Це співами повиті вечори.
А дай-но вила: щось в душі заграло!
А дай-но, брате!.. Брате, говори!..
Що сталось, брате? Брате, я не знаю:
Потьмаривсь розум, дибки звівся гнів!..
А кров тече – поза ворота раю,
Все далі й далі – аж до наших днів…
