Ні слова – мовчу! – про любов,
Заблукану в сірих дощах.
Чекалось, що прийде Лі Бо –
А знаю, що прийде Гущак.
Бо є ще півпляшки вина,
Бо є ще якийсь патісон…
Є туга, що нас поєдна
В цім царстві, подібнім на сон.
Той сон замашний і жаркий,
Тужний, наче вишні в хрущах.
Лі Бо розливає в чарки,
А питимем – я і Гущак.
Вже потім бездонна ріка –
Бо дощ не вщухає, їй бо!.. –
Поглине мене й Гущака,
Лишиться самотній Лі Бо.
Однак же – і дощ відгуде,
З громами прищухне луна.
І крикне Салига: – Ви де? –
І ми виринаєм із дна.
І світ воскреса, як душа,
Тяжкий і погромний… Та все ж
В нім зріє всевладдя коша,
І ти свою чарку доп‘єш…
