Отут мій скит, мій стіл в буденній думі,
Отут мій дух – ну хай вже: дух і плоть.
І Демон той, що ним жахався Врубель:
Його із раю вигнав сам Господь.
Я не суджуся, Господи, з тобою,
Я лиш молюсь – та що моя мольба?
Але ж поглянь – яка безодня болю,
Яка в очах неміряна журба!
О, десь там рай!.. Туди я не потраплю,
Хіба що скрик, оці мої слова:
Це ж Ти улив мені у серце краплю
Того жалю, що демона вбива?
Оце мій скит. І віра, і зневіра,
Мій зітканий із сяйва переляк:
Оце мій скит – у нім подоба звіра,
Та ще той Демон: він мовчить. Закляк…
