Віктору Міняйлові
Мій друже-брате! Притупились пера,
На серці вже не шкіра, а кора…
Давай тепер воздвигнем хмародера,
Не десь там, а у затінку Дніпра.
Нехай росте над безпохибним часом,
Нехай прочан скликає на поріг, –
У ньому правда, хрещена Тарасом,
І віра в те, що страх не переміг.
В нім буде та, яку не розкохати,
І я Тобі – а Ти для мене брат!
Той хмародер – о, він не вищий хати,
А бачиться з-над степу і Карпат.
Заходять гості – молитовні лиця,
Наструнені до правди голоси.
А на моїм плечі Твоя правиця,
І погляд Твій прадавньої краси.
Тож не пророч, що скоро нас понищать,
Що скоро будем людством без голів…
Той хмародер – він буде вищать, вищать,
Той хмародер із наших дум і слів.
Він доросте до батьківської хати,
Свічею в далеч змученим сяйне.
Мій старший друже, мій стражденний брате,
Над нами небо, небо крижане!..
