Моєму другові і землякові акторові Сергієві Кустову
Вірний друг мого болю, актор, арлекін,
Із душею, що наче покраяна сфера…
Наша правда без гриму не вийде на кін,
Наша правда без гриму не більш як химера.
Я про неї створив оберемок балад,
Ти огранив її у дзвінкі мізансцени;
З чого наші жалі – із похибок і знад,
Навіть зречень і зрад на офірній арені.
Та однак же – без правди ти грати не звик,
Попри всі мародерські жахні перепони:
Шепочи – щоб твій шепіт зривався на крик,
Закричи – щоб німіли всі тони й півтони.
Іскри болю твого – як розсипаний мак,
У підтексті жага – непоборена мука:
Ти пілот, у якого розбився літак,
А Маленького Принца забрала Гадюка.
Ти ідеш – а шляхи замітають сніги,
Поза хмарами сонце, а хмари роздерті.
Хто ж возводить тебе на котурни снаги,
Хто дає тобі сили всміхатися смерті?
Із полтавських степів – із бездонного дна,
Ми йдемо, доки серце дзвінке і гаряче.
Нашу правду без гриму ніхто не пізна –
Бо вона в машкарі лиш сміється і плаче!..
