На виставці Івана Марчука
Іване, холодно. Захмарилось, Іване,
Іване, сонце теж закутала пітьма:
Із давніх кольорів відлинуло багряне,
І жадоба згорань шаліє задарма.
Пломінне й золоте відмінилось на срібне,
Що начеб сивина – однак же молоде:
У тисячах сплетінь – поглянь! – воно подібне
На мудрість весняну, що радістю гряде.
Хоч радість – то не те, бо це ж не юна втіха,
Це перелите в труд жадання правоти,
І срібна заполоч звиса як отча стріха,
Якій даєш права на безпомильність ти.
Іване, що ти вклав у феєричні сплети,
У нерозгадну цю мистецьку сріблотінь:
Чи то твої жалі, чи то твої прикмети
Вогню, що відгорів, що визрів у жарінь?
Гойднулись кольори в химерній рівновазі,
Вогнисто запекло під впертими грудьми –
А срібла більшає в зачаєній насназі:
Іване, холодно. І близько до зими.
