Переспів давніх зиписів
Ця ніч одна із тисячі, чи й більш,
Так вітряно, і морозно, і гарно:
Летять сніжинки повз самотній вірш,
В пориві снігу скрижаніла сарна.
Хай серце прохолоне: то пурга,
Хай серце присусідить ніч і втіху,
О, як нам ця країна дорога –
У ній немає сонця, віри, сміху.
Тут зло і холод – хай ніде, ніде
Не полишають нас, о ні, ніколи!
Хай знову, знову хуга прогуде
І закружляють виром білі бджоли.
А хто посміє посміхнутись – тих
Хай поморозить ніч оця до скону!
Хай знов пурга і вітер. Вітер стих.
Ні, знову труби, наче з Єрихону.
Вони летять, мов круки крижані,
Так закрутіть же люту веремію!
І те, що десь там, на самому дні –
Неначе спраглий спогад про Марію.
Та ні, о ні, не бути тут теплу,
Воно у цій пустелі нестерпиме.
Я кину спогад в пазурі орлу –
Хай грім над ним у безмірі прогрима.
Бо що мені, бо що, бо що мені
Із образом непутньої Марії,
Закутому у пута крижані,
Закованому в люті сніговії…
* * *
Змирися, хлопче: хуга завива,
Потьмарилась вечірня позолота:
Тут вічний нуль, тут туга світова,
Тут розпроклята крижана скорбота.
Про радість – ні, вона давно не та,
Засуджена на нескінчимі болі.
Десь понад серце вічна мерзлота,
І понад хмари – мрії захололі.
На брамі часу – вічний вартовий,
Так, то мороз на понадвищій грані.
Хоч вовком вий! А й справді: вовком вий! –
Це буде пісня про літа весняні.
* * *
Без подиву – то ні, без остраху – тим паче,
Не з волі власної – Всевишній не вберіг, –
Я перейшов межу невідворотних значень,
В той безоглядний щем, де сніг і сніг і сніг.
Джерела вимерзлі, ріки пустельне русло,
Чи то владує тут зворотня течія, –
Затерпли вдачею – і кров моя загусла,
І доля вмерзла в сніг від скрику: «Ти чия?»
Чи потаємний хтось завісу розпанахав,
Чи так повелено – бо хто б того бажав? –
За білим обрисом зійшлася зграя страхів,
Пустельним видивом засніжених держав.
Вони жили колись, і квітли, і рясніли –
Як гори у цвіту, як диво степове –
А тут безжальний хтось пускає білі стріли,
А тут всесильний хтось морозить все живе.
Тут мінусове все, усе – окрім печалі,
Всесильної жури, що й острах поглина.
А що запишеться на снігові скрижалі –
Не знаєм я і ти; ніхто того не зна…
* * *
Тут час штабелюється, час крижаніє –
У вічні-довічні мерзлотні пласти:
З хуги снігової ти чуєш, Маріє –
У безмірі часу заблукана ти.
А втім – ти не перша, а втім – ти не вперше
Блукаєш, щоб раптом дізнатись про те:
Усе уляглось – а немає довершень,
Он завтрашня хуга мете та й мете…
* * *
Напівсутні, майже що незримі,
У хуртечі лютої доби, –
Не втішайся: ми не пілігрими,
Ми невільні бранці, ми раби.
Ми цей білий світ перелопатим,
Ми спиляєм тисячі дерев,
Ми без віри й правди, ми закляті
В царстві снігу, лютості і мрев.
* * *
От і знову – морозна заглада,
Рваний ритм знавіснілих площин –
Тут від’ємні жадання, тут влада
Нескінчимо дрібних величин.
Розпорошена цілість – це доки
Не притихне нічна заметіль,
Не зіллються хуртечні потоки
В білу сутність, світлішу, ніж біль.
Певно, в цьому заплутався подив
Переплавлений в безмір годин, –
Як від’ємні жадання, як подих –
Ні, не смерті – а білих площин.…
* * *
Ми порожнеча в просторі, ми втеча
Від каменю, від дерева, від глини;
А простір – це ж та сама порожнеча,
Де непочутий голос наш загине.
Бо що слова у безмірі, що крики,
Яких ніхто від суті не відлучить?
У безмірі столикі і безликі
Торкають струн, які гучні й болючі.
І все ж є зваба крику у непам’ять,
У простір – наче у Господнє вухо,
В те поза всім, де дерево і камінь,
І юна кров, що ще у серце буха.
* * *
Поза межами часу? Гаразд, це уява.
Поза простором – простір. Він інший, ось так.
Вздовж хреста потекла цівка болю кривава:
Хоч би краплю тобі – чи пекуча на смак?
Ще – незгідність вітрів на якусь рівновагу,
Понімілих – бо ж так, бо вітри є вітри.
Той вогнь, що мій жаль підливає у флягу –
То пагінчик проріс з-під німої кори.
Поза межами істин – який з мене учень?
Поза межами болю – подоба хреста.
Я до нього прийду, я уяву відмучив:
Хай питає – а що то відплата і мста?
Ці окрайці видінь, суміш болю і слави,
Ці потрощені крила, уламок весла…
От ще б віра моя – поза межі уяви.
Але там тільки вічність, без люті і зла.
* * *
Це що – країна мрій? Тут біло, світло, дико,
Як ніч – то справжня ніч, якій нема кінця,
Тут непорочність дум, тут безмір гордим криком
Зліта над білістю – така бездушність ця.
Не пробуйте шукать – у ній нема початку,
Це так, немов зорать крицяний переліг.
У безлічі шарад бодай одну розгадку
Ти б віднайти зумів, бо вже за нею – сніг.
Тут в жилах стигне кров – хоча однак гаряча,
Та це десь в глибині, що й думати не смій.
Ще ти лиш посміхнувсь – а чорний ворон кряче,
А пісня вирина з кубла морозних змій.
Однак бувають дні, нескорені та горді,
Це натяк на весну, хоча довкруж зима, –
І криком двох сердець в засніженій аорті
Злітає в небо щем – за тим, чого нема.
* * *
В епіцентрі шаленого бігу
Давні болі зійшлись і затерпли:
Ми говоримо мовою снігу,
Ми говоримо мовою мертвих.
Як ти? Що ти? Шаліє хуртеча.
Це не відповідь, горда і звикла:
Ми говоримо мовою зречень,
Ми говоримо мовою зниклих.
В завірюсі ощадливі жести –
Щось та скажеш заціпленим ротом:
Ми говоримо – більше в підтексті,
Що просвітлиться потім аж, потім…
