Микола Петренко – Камчатська пастораль: Вірш

Переспів давніх зиписів

Ця ніч одна із тисячі, чи й більш,
Так вітряно, і морозно, і гарно:
Летять сніжинки повз самотній вірш,
В пориві снігу скрижаніла сарна.

Хай серце прохолоне: то пурга,
Хай серце присусідить ніч і втіху,
О, як нам ця країна дорога –
У ній немає сонця, віри, сміху.

Тут зло і холод – хай ніде, ніде
Не полишають нас, о ні, ніколи!
Хай знову, знову хуга прогуде
І закружляють виром білі бджоли.

А хто посміє посміхнутись – тих
Хай поморозить ніч оця до скону!
Хай знов пурга і вітер. Вітер стих.
Ні, знову труби, наче з Єрихону.

Вони летять, мов круки крижані,
Так закрутіть же люту веремію!
І те, що десь там, на самому дні –
Неначе спраглий спогад про Марію.

Та ні, о ні, не бути тут теплу,
Воно у цій пустелі нестерпиме.
Я кину спогад в пазурі орлу –
Хай грім над ним у безмірі прогрима.

Бо що мені, бо що, бо що мені
Із образом непутньої Марії,
Закутому у пута крижані,
Закованому в люті сніговії…

* * *

Змирися, хлопче: хуга завива,
Потьмарилась вечірня позолота:
Тут вічний нуль, тут туга світова,
Тут розпроклята крижана скорбота.

Про радість – ні, вона давно не та,
Засуджена на нескінчимі болі.
Десь понад серце вічна мерзлота,
І понад хмари – мрії захололі.

На брамі часу – вічний вартовий,
Так, то мороз на понадвищій грані.
Хоч вовком вий! А й справді: вовком вий! –
Це буде пісня про літа весняні.

* * *

Без подиву – то ні, без остраху – тим паче,
Не з волі власної – Всевишній не вберіг, –
Я перейшов межу невідворотних значень,
В той безоглядний щем, де сніг і сніг і сніг.

Джерела вимерзлі, ріки пустельне русло,
Чи то владує тут зворотня течія, –
Затерпли вдачею – і кров моя загусла,
І доля вмерзла в сніг від скрику: «Ти чия?»

Чи потаємний хтось завісу розпанахав,
Чи так повелено – бо хто б того бажав? –
За білим обрисом зійшлася зграя страхів,
Пустельним видивом засніжених держав.

Вони жили колись, і квітли, і рясніли –
Як гори у цвіту, як диво степове –
А тут безжальний хтось пускає білі стріли,
А тут всесильний хтось морозить все живе.

Тут мінусове все, усе – окрім печалі,
Всесильної жури, що й острах поглина.
А що запишеться на снігові скрижалі –
Не знаєм я і ти; ніхто того не зна…

* * *

Тут час штабелюється, час крижаніє –
У вічні-довічні мерзлотні пласти:
З хуги снігової ти чуєш, Маріє –
У безмірі часу заблукана ти.

А втім – ти не перша, а втім – ти не вперше
Блукаєш, щоб раптом дізнатись про те:
Усе уляглось – а немає довершень,
Он завтрашня хуга мете та й мете…

* * *

Напівсутні, майже що незримі,
У хуртечі лютої доби, –
Не втішайся: ми не пілігрими,
Ми невільні бранці, ми раби.

Ми цей білий світ перелопатим,
Ми спиляєм тисячі дерев,
Ми без віри й правди, ми закляті
В царстві снігу, лютості і мрев.

* * *

От і знову – морозна заглада,
Рваний ритм знавіснілих площин –
Тут від’ємні жадання, тут влада
Нескінчимо дрібних величин.

Розпорошена цілість – це доки
Не притихне нічна заметіль,
Не зіллються хуртечні потоки
В білу сутність, світлішу, ніж біль.

Певно, в цьому заплутався подив
Переплавлений в безмір годин, –
Як від’ємні жадання, як подих –
Ні, не смерті – а білих площин.…

* * *

Ми порожнеча в просторі, ми втеча
Від каменю, від дерева, від глини;
А простір – це ж та сама порожнеча,
Де непочутий голос наш загине.

Бо що слова у безмірі, що крики,
Яких ніхто від суті не відлучить?
У безмірі столикі і безликі
Торкають струн, які гучні й болючі.

І все ж є зваба крику у непам’ять,
У простір – наче у Господнє вухо,
В те поза всім, де дерево і камінь,
І юна кров, що ще у серце буха.

* * *

Поза межами часу? Гаразд, це уява.
Поза простором – простір. Він інший, ось так.
Вздовж хреста потекла цівка болю кривава:
Хоч би краплю тобі – чи пекуча на смак?

Ще – незгідність вітрів на якусь рівновагу,
Понімілих – бо ж так, бо вітри є вітри.
Той вогнь, що мій жаль підливає у флягу –
То пагінчик проріс з-під німої кори.

Поза межами істин – який з мене учень?
Поза межами болю – подоба хреста.
Я до нього прийду, я уяву відмучив:
Хай питає – а що то відплата і мста?

Ці окрайці видінь, суміш болю і слави,
Ці потрощені крила, уламок весла…
От ще б віра моя – поза межі уяви.
Але там тільки вічність, без люті і зла.

* * *

Це що – країна мрій? Тут біло, світло, дико,
Як ніч – то справжня ніч, якій нема кінця,
Тут непорочність дум, тут безмір гордим криком
Зліта над білістю – така бездушність ця.

Не пробуйте шукать – у ній нема початку,
Це так, немов зорать крицяний переліг.
У безлічі шарад бодай одну розгадку
Ти б віднайти зумів, бо вже за нею – сніг.

Тут в жилах стигне кров – хоча однак гаряча,
Та це десь в глибині, що й думати не смій.
Ще ти лиш посміхнувсь – а чорний ворон кряче,
А пісня вирина з кубла морозних змій.

Однак бувають дні, нескорені та горді,
Це натяк на весну, хоча довкруж зима, –
І криком двох сердець в засніженій аорті
Злітає в небо щем – за тим, чого нема.

* * *

В епіцентрі шаленого бігу
Давні болі зійшлись і затерпли:
Ми говоримо мовою снігу,
Ми говоримо мовою мертвих.

Як ти? Що ти? Шаліє хуртеча.
Це не відповідь, горда і звикла:
Ми говоримо мовою зречень,
Ми говоримо мовою зниклих.

В завірюсі ощадливі жести –
Щось та скажеш заціпленим ротом:
Ми говоримо – більше в підтексті,
Що просвітлиться потім аж, потім…

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Микола Петренко – Камчатська пастораль":
Залишити відповідь

Читати вірш поета Микола Петренко – Камчатська пастораль: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.