Феодосію Роговому
Це знов замигали далекі вогні,
Що шлях до весни не проторять:
Журба моя давня лишилась на дні,
На дні рукотворного моря.
Ось так прихилились окрайці імли,
Як вістки чужої навали:
Прийшли, загатили, звезли, залили,
Що навіть дубів не зрубали.
Під тими дубами й гуртуємось ми,
Коли допече ностальгія:
Вчорашні лини, краснопірки, соми –
На Спаса, Покрову, Андрія.
Пригадуєм: ким же ми перше були,
Вчорашні меткі відчайдухи?
Таж крила в душі – то напевно, орли!
А нині – в облозі задухи.
А нині – вода звідусіль обгорта
Не душі в нас – жабри та клешні.
Щось мовим – та слово із уст не зліта,
Одні лиш молитви прийдешні…
