Що час відважить терезами –
Ніхто, ніхто того не зна…
А хто то там, під образами,
Така погідна і ясна?
Ну хто то, справді? Ні, не мати:
Вона десь верга трудодні…
Я довго-довго йшов до хати,
Немов по лущеній стерні.
Я довго йшов – помимо пасток,
Сильців, завалів, вовчих ям:
Ну хто то – видивом квітчастим,
Немов посестра образам?
Бабуся – ангелом від бога?
Ні, хлопче, сам себе не муч:
От я прийшов – а тут нікого,
І тільки під порогом ключ:
Заходь! У шибах грає сонце,
У кобзи тенькнула струна.
І лиш на покуті – ну хто це?
Дитинний подив, таїна.
І раптом – мов якась підказка,
Аж все засяяло довкруж:
Це ж казка! Це одвічна казка!
Володарка дитячих душ!
