Ось тепер край річища земного,
На перетирлованій стерні, –
Похвалюся: я не вбив нікого!
Похвалюсь – і болісно мені.
Бо ж тепер, коли регочуть «гради»
І печаль на землю опада –
Ти не вбив нас? – розкошують гади,
Ті страшні, з імперського гнізда.
Не вбивав!.. – Господні застороги,
Не в крові ні руки, ні душа.
Що ж тепер – у рай мої дороги?
Ти безгрішний! – доля потіша.
То вона сама зрива полуду
Із очей – а там вогонь і гнів:
Ні – убий! Вернись, убий Іуду!
Ще кого – з одвічних ворогів!
Так, убий! – хто землю рідну топче,
Заливає полум’ям степи.
Буде гріх, і гріх великий, хлопче,
Тільки ж ти мужайся і терпи!
Так життя утверджує довіру
Гострому безжальному мечу.
Я мовчу – я знаю правди міру,
Та однак страждаю і мовчу!..
