Володимиру Короткевичу
Степ, іду. Назустріч перехожий.
Господи, предиво допусти, –
Щоб отой Ніхто був серцем гожий,
Міг мені хоч щось оповісти.
Щось таке – пресвітле і значиме.
Щоб спитав: я звідки? І куди?
Щоб Отой був з добрими очима,
З чашею живлющої води.
Це – у слові, в тонах і півтонах,
В сяєві промінного чола.
Сокіл в небі, а вже Він – як сонях,
І над зором сонячна імла.
На безмежжі, край Савур-могили
Стрілися: в степу доріг нема.
Ще в церквах свічок не запалили,
Ще якраз хурдечила зима.
Це у Львові, у Єрусалимі:
Стали, обнялися, розійшлись.
А в душі – на довгі дні значимі
Ті слова, промовлені колись.
