Надійде час – і щастя промине,
Воно уже здає непевні чати:
Ця жінка так боялася мене,
Що навіть не хотіла відпускати.
Вона сказала: «Підеш – я помру!..»
Було це трохи дивно і приємно;
Хотілось все перевести на гру,
І я сказав: «Ну, це вже ти даремно!..»
Бо як це так: піти – чи бути тут,
Лічити дні – і знати, що не вмерла…
Рояться бджоли, яблуні цвітуть,
І грім сталить свої вогнисті жерла.
Я часом бачу обрис у вікні –
Неначе й досі жінка виглядає.
Вона не вмерла – вмерло щось в мені,
Таке, без чого щастя не буває…
- Наступний вірш → Микола Петренко – Купальська зваба
- Попередній вірш → Микола Петренко – Дикий берест
(Оцінок ще немає)