Композиторові, ректорові Львівської консерваторії, довголітньому в’язневі сталінських концтаборів
Дика скрипка північної ночі:
На ній струни з колючого дроту –
Часом схлипне, а то зарегоче
В ніч десяту, двадцяту, двохсоту.
Що тепер – Воркута чи Ігарка,
Чи колимського золота козуб?
Часом ворон північний прокарка
Невідому тужну аріозу.
Лютий вітер відточеним лезом
Розпанахає днів партитуру.
Вовчі очі, неначе дієзи,
Протинатимуть вас із-за муру.
За свавіллям юги снігової
Зграйка сосен, мов зболені сестри:
Як вестимуть вас тут під конвоєм –
Киньте їм жмут мелодій, маестро.
А коли засинає сторожа,
То приходять зухвало за грати
Дрібка нот – ну яка з них ворожа?
Навіть слідчий не зможе пізнати.
Жебонять скрижанілі октави,
Мов під брамою діти жебрацькі,
І ошматки забутої слави
Ціпеніють в принишклім бараці.
У суворій нічній заметілі
Хто там, хто сторінку перегорне?
Білі клавіші, білі, лиш білі –
А мелодія чорна, лиш чорна.
Тільки ж знову, і знову, і знову
Вічний холод, і голод, і муки –
Так далеко від рідного Львова,
Віл співучого львівського бруку.
Ось вам долі згорьована чаша –
Ви пили, не скривившися навіть.
І остання рапсодія ваша
Вмерзла в землю північну, як мамонт.
