Оті примари, що ніяк не в’януть,
Вони живучі, грізні, як орда:
Надарували коней дерев’яних
Моєму місту, бо у нас біда.
Надарували – у лиху годину:
Це б в черево заглянути – що там?
А ми в облозі, ми їмо конину
На заздрощі жорстоким ворогам.
Іржали коні, били копитами:
За мурами їм тісно – де ж вітри?
Вже сто мечів занесено над нами,
Вже сто вогнів: із Троєю згори!
А ми – ми що? Ми вижили, ми люті,
Ми вперті, ми лиш з виду боязкі.
Ми кричимо, данайцями зіпсуті:
Які у вас дарунки ще, які?..
