Спершу – діти, а потім – як слуги,
А ще потім – раби? Не раби?
Наче Бог одружився вже вдруге,
І любов дотепер розгубив.
Ось же ми – правдолюбні та гожі,
Ти таких нас підвів до воріт:
Йдіть – дороги незрадні та божі,
А за ними – теж божеський світ!..
Не тривожтесь – я всюди із вами,
Я ж люблю вас, люблю вас усіх!.. –
Грілись душі ясними словами,
Прочуваючи велич утіх.
Та й самі ми – з любові і правди,
Кожен в честі, несхибні мужі.
Нащо знати, що трапиться завтра,
Лиш би гріх не торкнувся душі.
Ось отак чи не так – нам не знати,
В книзі доль ні рядочка нема…
Ти ще будеш усіх нас карати,
Будуть орди, потопи, чума.
По сьогодні – будяччя на ниві,
По сьогодні – колючі терни.
Ми терплячі – а душі вразливі,
В них по вінця терпкої вини.
Це життя ще усіх нас відмучить,
Перетлумить – та ми не помрем:
Божі діти – чи швидше: байстрюччя,
Попри все – а Божій ласці живем!…
