І знов проклятий сумнів мій
Ятрить розчахнуто і терпко:
В раю не має жити змій!
Якщо там змій – то це вже пекло!..
То він, підступний як завжди,
Нетямних ловить на підмові:
Зриває з божих древ плоди –
Заради нашої любові!..
* * *
Дзвони ґвалтом, і зойки, і кличі
Юним тілом – немов на загин, –
З молоком, перестояним тричі,
З пересадами яйцеклітин.
Горло хрипне і серце німіє –
Наче я вже за неї прошу:
Де ти, зміє? Із яблуком – зміє?
З Божим даром – а то задушу!..
* * *
Так, ти творив – як геть усе живе,
Щоб щастям освятить самітнього Адама:
Адамове ребро – воно було криве?
Веселка теж крива, і лук, і купол храма.
Як груди молоді, як вигини брови,
Як неба голубінь, як яблуко на древі –
Оте, що проситься: – Зірви мене, зірви!
І розділи навпіл, і більшу частку Єві!..
* * *
А це немов у раю за порогом,
Потішмо душу ще таким кінцем:
Із яблуні, відміченої Богом,
Хтось обірвав плоди ще зеленцем!
Юначий шал, дівоча необачка:
Що там – циганка, аніс, чи налив?
Чи над усім – одвічна нетерплячка:
Пізнати те, що Бог заборонив?..
