Ми проводжали Ноя. Ной відплив:
Гучний наказ, відрубані швартови…
І небо похлинулося від злив,
І чорні хмари, наче звіролови…
Уже вітрила вітер напина,
Усе страшніша істина зрадлива.
А поруч мене дівчина одна,
Така безщасна і така вродлива.
Чи ми непарні? Боже, я мовчу.
Хай чує світ мою жахну мовчанку.
А дівчина здригнулась від плачу,
Зодягнена в найкращу вишиванку.
О, нині ми із нею заодно,
Шукаючи для щастя запоруки:
Нас не взяли – ми підемо на дно?
Берімося ж, берімося за руки!
Які страшні немовлені слова
Під дикий щем дівочої нестями…
А вже дев’ята хвиля наплива,
Уже по груди… Гей, уже над нами!..
