Читаючи Григора Тютюнника
За вигоном – пагорб, тернище, вітряк,
І ти, мій довірливий хлопче:
Навіщо ти, хлопче, із серцем аж так?
Таж світ твоє серце розтопче!..
Це ж він – мов коня за вуздечку трима,
Щоб раптом не зринув, як вітер:
Прикрий хоч руками – ось так, обома,
Ось так – буде менше боліти.
І що тобі потім до людських втішань,
Жіночих прочулених охань:
Є річка – Сула? Ні, маленька Ташань,
А в ній ще незловлений окунь.
Мій хлопче, рушай. Хоч дорога – не шовк:
Вітряк і тернище за полем…
І серце – голодне на правди шматок,
Безжально розчавлене болем.
* * *
Чорна недоля зміїлася клубом,
Здалеку хмари нагнав буревій:
Ангеле мій із розхристаним чубом,
Богом не втішений ангеле мій.
Душі липучі стають на заваді,
Мстивістю вдачі озброєні всі…
До джерела на дідівській леваді
Стежка не стежка – сліди по росі.
Це тобі шлях у краї світанкові,
Без велемудрих досад і оман:
Непояснимі шаради любові,
Вищі за вділений небом талан…
Хай не зіщуляться тромбом в аорті,
Жмутком юначих воскресних надій, –
Ангеле мій у юначій погорді,
Богом не втішений ангеле мій!..
* * *
Це те, що пострілом пройма,
Це те, як тромб у крові:
Так, творчих загадок нема –
Є загадка любові!
Любові? В це повірю сам,
На прихистку світання –
Ще похлинуся, ще додам:
Є загадка страждання!..
