Двір оцей, полишений тобою,
І тобою – де ми? Нас нема!..
Заростає густо кропивою,
А вона лютіша, ніж зима.
А вона росте, росте і глушить
Навіть наші ще малі сліди;
А вона вростає в наші душі,
Наче тут вже буде назавжди.
Двір оцей, і далі двір, і поруч,
В кропиві воріт іконостас… –
Це такий жахний чортівський покруч
Для усіх покинутих, для нас.
Дикі стебла, мов пекельні жезла,
З-поза хмари каркання ворон…
Нас немає, ми навік пощезли,
Ми в краях, де камінь і бетон.
