Встає супроти пострах Колими,
Чи Соловків – у лютому розмаю:
Так, ми були – та то були не ми,
Згуртовані у лебедину зграю.
Бо лебідь що – то символ, а чи птах,
Поєднані у нерозривне гроно?
Бо в кожного – лиш пісня на устах,
Та, на яку всевладна заборона.
Так, ми знялись над реготи горил,
Та дух доби ударив напропаще –
І нащо нам оті обрубки крил,
І на серця морозний зашморг – нащо?
І вже не пісня, навіть не слова –
Зліта проклін у небо, вище й вище,
І то не лебідь груди розбива –
То дух доби одвічну правду нищить.
Нас мало, так, ще гірше: нас нема,
Де біле море – мов закляття чорне.
І хто там в небі хмари розрива?
То хтось – хоч хтось! –
Там книгу правд розгорне.
