Був день, коли судити неспромога,
Бо хто правдивий – ще ніхто не зна.
І сатана в цей день прийшов до Бога,
Гонорний і злобливий сатана.
Сказав: – У тебе тут діла горішні,
Та втіхи геть поменшало в раю,
Бо де вони, правдиві та безгрішні,
Що волю не знехаяли твою?
Поглянь – не треба ні чуми, ні мора,
Бо людство й так не дбає про закон:
В розпусті похлинулася Гоморра,
В блювотині хмеліє Вавилон.
Ти їх карав, ти їх потопом нищив,
Ти розпинав у правді на хрестах, –
Та людство, глянь, до прірви ближче й ближче,
Із піснею розпусти на устах.
Та людство, глянь: присяг облудна мова,
Пожадливі – гребти, гребти, гребти!
І вже не знайдеш жодного Іова,
Щоб міг в покорі славу вознести…
Був день як день. Було як в пеклі тісно.
В непевності ховалась таїна.
А що ж Господь? Мені того не звісно,
Лиш чутно, як ридає сатана.
