Не треба книг – ще є якісь газети,
Якісь брошури… Так у чому ж суть?
Помер читач! Несуть вінки поети,
Несуть вінки прозаїки, несуть.
Несуть вінки печальні есеїсти,
Стрічки жалоби тулять до плеча:
Вінок від Лема, від Агати Крісті,
Від Стуса, Коломійця, Орача.
Несуть вінки Павлички, Окуджави,
Павлюк з букетом прошмигнути встиг –
Бо ж так: не треба читачів державі,
То й читачеві не потрібно книг.
Несуть вінки Шекспір, Сервантес, Данте,
Бодлер, Забужко – зболені, сумні.
Стовповище вселенське!.. Тільки ж дайте
Пройти до гробу, друзі, ще й мені.
Я теж несу, погляньте, чорну мальву,
Зажурений, ледь-ледь тамую плач.
Останній схлип. Гримить гвардійська сальва,
Жалобне слово промовляє Драч.
У кожнім серці жаль здригнувся тричі
І стишився на порваній струні…
Тепер несім – романи, вірші, притчі,
Тепер спалім усе те на вогні!
Відпалахкочуть вогняні акорди,
Вже й поминальний ділимо калач…
Та що це, гляньте: наче Фенікс, гордо
Із попелу підводиться читач!
Хоча й померлий – він собі не ворог,
Він каже: «Все спалили, чи не все?
То дайте прочитати хоч некролог!..»
І нам хвалу до неба піднесе!
