До Львова, схованого в мушлю –
Це духу вічна ненасить! –
Явився він гінцем, імущим
Забуту правду возвістить.
До Львова, скутого в погроми
Арештів, допитів, заслань,
Явився він відлунням грому
Роздертих бунтів і повстань.
Він бачив: слово в недороді –
Про жертви, про голодний жах:
Це я, це ми німуєм? Годі!
Вже краще згигуть на ножах!..
З якої лютої принуки
Клює нам очі чорний крук?.. –
І чарку дикої розпуки
Розбив об вічний львівський брук.
Розбив – але вона, щербата,
Знов повна муками всіма,
Воскресне мучить і карати
За гріх – бо прощення нема.
Хай душ чадливі недогарки
Зоря досвітня осява:
Ти, Львове, теж з тієї чарки
Надпив живлющого питва.
