Ще трохи – чуєш: підкликає вічність?
Ще трохи – чуєш: зоряні світи…
Чи Ти мені яку поставиш свічку,
Не десь там хтось, а хочеться, щоб Ти.
Уже брунькує в даль зухвала зміна,
Уже мої попалено мости.
Ні, не вклякай, не треба, на коліна,
А пригадай страждальця і прости.
Я важко ріс – в стерні мій черствий кусень,
Сніги й бараки, стоптана трава…
По крихті щастя визбирати мусив,
Леліяв пісню – чень, вона жива!
Я слово рідне ніс як контрабанду
Крізь митниці – їх ще й понині тьма.
Я меч сталив і славив даль баладну –
Святим вогнем, що й досі дух пройма.
Я полічив би знахідки та згуби,
А це – сувій, ну хто те прочита…
Я… Ні, мовчу: мої розбиті губи
І потемніла кров моя густа.
Твоя то кров – під лезом стосотсічним,
Та я мовчу, я весь затерп… І все ж:
Чи Ти мені яку поставиш свічку,
Чи добрим словом сина пом‘янеш?..
