У серпні 1964 р. до Львова загостили Світличні, ночували і в нас – перед мандрівкою в Карпати. Ми з Іваном довго говорили…
За всі гріхи, і муки, і невдачі,
За сатанинські кпини, за жалі, –
Мені було видіння: я побачив,
Як хтось іде пресвітлий по землі.
Чого йому – таж тут непевні люди,
Тут сотні зрад, тут спалені хрести…
А він іде – без крихітки огуди,
Несе свічу – бо ж має донести.
Довкола мла напружилась стократно,
А він всміхнувсь – і острах пророста:
Чом я живу так марно і розтратно,
Що я скажу, як він про те спита?
Вечеряєм: ні, нам цього задосить.
Подушку – дітям: в нас бо є кулак.
Ми ось такі: іще далека осінь,
І вража лють не бралася на смак.
Не спалося: чуття добром зігріте,
Слова звичайні – а які слова!
Я похвалюсь: я посвітлів! Не вірте.
Та щось зросло – подібне на дива.
