Ігореві Сандурському, мистецтвознавцеві і філософу
Це світ, це вік, це сонмище потвор,
Це розчленований
богами даний простір…
Я знаю: тут колись жив ошуканець Мор,
Що вимріяв для нас добра і правди острів.
Він так уклав закон, що вимовив:
– Люби!
А це не вимисел, це ще біблійна знада:
Хай зійдуться раби і ті що не раби,
Що з крилами в душі, яким лиш тьма завада.
А там немає тьми, там вічний сонцепад,
А там нема потреб, які були б над міру.
Він не брехав, той Мор – я знаю це з балад,
Тих, що загинули за правду і за віру.
Я книгу ту вивчав – зі сну чи наяву,
Читав по-своєму, як прагнула уява.
Я все перестраждав, чим вірю, чим живу,
Чим доля тішила і жінка нелукава.
Я рвався і летів – і ось я там, я там!
Я човен розтрощив об той скалистий острів.
І хай Фома пита:
– Ти що, ти сам?..
– Не сам!
Тут всі брати мої, мої весільні гості.
Давайте ж станемо, щоб руку на плече –
Раз доля зводить нас і правда так запрагла:
Ми вільні волею – хай Мор нам прорече,
Що це Утопія, це наша віра спрагла!
