Неначе радість незносима
У невагомості відмін –
Ось хата Рильського Максима,
І біля яблунь сивий
– Він!
Не усмішка – а щось глибинне
В першооснові доброти,
І безмір мудрості в гостині,
Яку ще треба осягти.
Нас гуртик – ми від щастя п’яні,
Віншуєм музу молоду:
Ми ще і знані і незнані
У цьому храмовім саду.
Цей домик, цей захмарний острів,
Цей німб довкола голови!..
І ми, немов святочні гості,
І вірші, наче молитви.
Ми щось читали – ми? Та годі.
Однак у серці прижилось:
Глибинна правда в тій господі,
І ще – пресвітле! – вічне щось.
