Дикий степ з уяви козака,
Тополина, як похмільна чарка…
Ще вітряк з етюду Патика –
Що у ньому жив, напевно, Барка.
Не вилазь із нього, не вилазь:
Маєш стіл для праці – куті жорна.
Це на них петлює жовтий князь
Книгу ту, що гибельна і чорна.
Як у ній далеко до весни,
А ще далі – за голодний відчай;
Там вершина – з білим хлібом сни
Хлопчика, що вже засне навічно…
Як у ній їжачаться слова,
Як шаліють з люті вечорами –
Навіть далеч вовком завива,
Навіть далеч – гірко, до нестями…
